до Миронового чола і почула в ньому гарячку. Потім поцілувала хлопця і мовила:
— Добре, синку, добре. Але нікому не говори про це. І таткові не говори.
— Чому?
— Бо би татко дуже гризся.
— Я не хочу, щоби татко гризлися.
— А ти ніколи більше під таку годину не виходь з хати.
— Чому?
— Недобре малим дітям бути самим серед таких страховищ.
— Алеж я не боявся, мамо.
— Добре, добре. Але міг перелякатися і вмерти зі страху. І тоді мама плакала б за тобою.
— Не треба, щоби ви плакали.
— Ну, а тепер ходім до хати. Там десь татко вже з лісу вернув.
— А чого ж татко ходили в ліс?
— За тобою шукати.
— Ото, а я й не знав. А я сплю собі тут як у колисці. А проте добре, що я був сьогодні під оборогом. Якби не я, то був би сьогодні град усі поля витовк.
Мати знов довго погляділа на сина. В її очах мигнула турбота. Вона боялася за здоровля свого сина. Але разом з тим на дні її душі заклубився якийсь забобонний жах. Ану ж справді у хлопця якась особлива натура? Ану ж він має зв'язок із якимись надприродніми силами? Не раз уже в розмовах з нею він закидав такі слова, що вона не то дивувалася, не то жахалася його. І тепер знов! Невже в його словах не хвороба, не гарячка, а якась правда таємна, вища, недоступна їй?
