мене від дальшого сидження на проклятій лаві. Я вийшов на двір, на свіжий воздух. У моїй голові кишіли нові мислі, нові вражіння, а з-посеред них чимраз сильніше визначувалися звуки сумної, а щасливої пісні:
Обриваються звільна всі пута,
Що в'язали нас з давнім життям!
Я чув, бачив, знав з сильного биття серця, що це правда, що пута порвалися, що давнє життя пропало, — а на першу хвилю, на перший свобідний віддих це вистатчувало[1].
Правда, — чуття, хоч і як сильне та гаряче, не довго палає, — вік ним не проживеш. Після першого, п'яного вибуху воно швидко успокоїлося, і я поглянув на світ холоднішим оком життя проскрібованого, чужого посеред людей, ненависного, від котрого відвертаються всі, що ще недавно запевнювали йому свою приязнь — таке життя всякому швидко надоїсть.
Правда, побачиш одного такого, що відвертається, стрітившися з тобою, — сплюнеш та проворкочеш: «Мізерак! Нехай собі к чорту!» — побачиш другого, третього, — те саме! Вкінці самому стане прикро, нудно, розпука огорне. «Що це, — подумаєш собі, — чи це я справді вже такий гидкий та страшний, чи тим людям усім у головах попереверталося? — Та ні, — відповідаєш собі самому, — ні одне, ні друге, — а тільки те, що вони «чесні і по-
- ↑ Вистатчати — вистарчати.
