рядні», а ти… ну годі! На таку докладь нічого не відкажеш. Остається тільки дві дороги: або посипавши голову попелом та роздерши й ті послідні «ризи», що на тобі, плакати, жалувати страченого часу, в котрім і сам ти був «чесним і порядним» та йти «на распутія і стогни града» — просити всякого «порядного» прощення за страшну, хоч і не сповнену провину, або раз на всігди плюнути на цілу «штуку», взяти на себе «хрест свій», — це значить, стати добровільно, доразу, безповоротно в ряди проскрібованих та витручених, і не оглядаючись іти шукати для себе такого самого товариства. Розуміється, я так і зробив, — і вірте мені, не то щоб я стратив щонебудь на тім, — а противно, те я зискав, що тепер можу веселим, критичним оком поглянути на все минувше, що «чесним і порядним людям» зовсім не так легко приходиться.
Жиючи між проклятими та витрученими з «порядного» світу людьми, зовсім природньо чоловік нагадує собі всіх подібних «проклятих», яких тільки стрічав колинебудь. Споминки такі незадовго найшли й на мене. Ба, на мене вони мусіли найти швидше, як на всякого другого, бо таких «проклятих» я не то, щоби знав, — ні, вони були мої свояки!
Весь мій рід, усі Сторожі, від першого до посліднього, були імено такі. В цілім селі ні один «порядний» ґазда[1] не сказав назви «Сторожі», щоб не додати:
- ↑ Ґазда — хазяїн.
