«от розбійники, викришило би їх до лаби[1]. Та на тім діло не кінчилося. Сторожі були посміховищем і поштурхачами всеї громади, — а іменно громадського начальства. Лучиться в полі шкода — худоба овес спасе, або там витолочить, а шкідника не зловлять, — ого, на Сторожів вина паде! Зрубав хтось у лісі варунок[2], а злісний[3] не може дослідити, хто, ну просто йде на сторожівщину і хоч нікого не знайде, то все таки виллє свою злість у цілім потоці проклять та всіляких поганих слів на «тих злодіїв, розбійників Сторожів». Їх бесіди й оправдання старшина рідко слухала, — «весь світ знає, що ви брехуни та мейли[4], бога бисте продали[5]»! Де яка кара, де яка здекуція[6], штраф або шарварок[7], — на Сторожів перших усе сиплеться як з діравого міха. Одним словом, — такі ж проскрібовані в громаді, як і я!
Чи треба й казати, що при таких обставинах життя Сторожів не було щасливе? Їх було три брати (мені приходилися стрийними братами). По смерті батька, а мого небіжчика стрика, вони поділили поміж себе його невеличкий ґрунт, поженилися, повислужувавши в війську і почали «пхати біду наперед себе». З малу ще не було між ними згоди,
