ні брешу, були хвилі, в котрих не було згідливіших та сердечніших людей, — але знов лучалися й такі хвилі, коли вони ні за що, ні про що билися, волосали і кервавили, мов зовсім без пам'яти. Тому то й поженилися вони кожний осібно, — хоч хати їх були майже поруч себе. Звісна річ, що розірвавши й так невелику батьківщину на три пайки вони бідували і не могли ніяк доробитися хліба. Зразу ще йшло яко-тако, доки їх нещаслива вдача не поробила всіх «порядних», — це значить багатших ґаздів їх ворогами.
Ще парубкуючи в нашім селі всі три брати відзначувалися поміж прочим парубоцтвом тим, що, як казали люди, «дуже були запальчиві до бійки, — що твоя єдна іскра!». Леда прикре слово, леда брехня, — вони вже мов огонь. Особливо в корчмі рідко коли обійшлося без бійки, скоро лише Сторожі були. Посваряться два ґазди, вони сейчас уймуться за слабшим, за біднішим. Не було такого багача, котрий би від них не дістав пам'ятки. Але швиденько позабирали Сторожів до війська і держали по 12 літ. Батько їх умер, хата запустіла, поле оброблював за той час мій батько і люди поволі-поволі зовсім забули про Сторожів. Аж ось вони повертали. Найстарший Олекса вернув найборше[1] (другі два брати мали ще по рокові служити) і сейчас почав свататися.
Мій батько порятував його на перший почин, ну і оженився мій Олекса з Маланчуковою Оленою. Старий Маланчук
- ↑ Найборше — найскоріше.
