був собі зовсім небагатий ґазда, — а Олекса не мав грошей, щоби запомочися. Перший рік він ще оброблював ціле вітцівське поле, так, значить, було яко-тако. Але коли на другий рік поприходили брати з війська, — почалася незгода, далі сварка, а далі й бійка за батьківщину. По цілім селі люди говорили страшні вісті: що Сторожі заперлися в одній хаті і рубаються сокирами — нікого до середини не пускають, — тільки ґвалт чути та кров аж по вікнах бризкає; то знов, що хотять доти битися, доки не лишиться тільки один, а той хай буде все, і т. д. З усіх тих казок то тільки було певне, що Сторожі не хотіли позиватися перед суд, а задумали самі поділитися батьківщиною, — при чім, розуміється, прийшло до бійки. Однако поділити все таки поділили й опісля ніхто не чув, щоби за поділ батьківщини марикували один на одного.
Але в громаді разом зі слухами про їх бійки віджили всі давні спомини. «О, вже ся[1] розбійники посходили — знов будуть людям голови розвалювати! Не могло їм де там одному з другим голову вкрутити в якій нетечі[2]» — так балакала найбільша часть сільських багачів, киваючи головами та частуючись горілкою. На нещастя слова їх, іменно щодо розвалювання людських голів, доразу збулися. Сторожі незадовго почали по-давньому верховодити в корчмі. Тільки ж військо
