Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 2. Оповідання (1956).djvu/285

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

полишило на них чимало слідів, вони ходили тепер якісь понурі, відповідали на всяке запитання різко, мов топором рубаючи, а на багачів дивилися ще кривішим оком, як уперед бувало. Тоді ще принаймі хоч що-то побоювалися старшини, — а тепер де-де-де! На старшину іменно були в них найгостріші зуби, — старшині вони ніколи й на одне слово не змовчали. «Кровопийці, злодії, живодерники — розкричався було раз Олекса до віта[1] і преліпотентів[2]. — Розжилисьтеся на громадськім добрі, то тепер брикаєте! Ах, ви свинопаси мерзені, я би вас усіх»… Тільки ж присяжні не дали розлюченому докінчити і вхопивши його потягли до громадського шпіхліра, що звичайно стояв порожній і служив замісць арешту.

Але така нападка на словах, — то ще було по-божому. Олекса не любив бавитися словами, а зараз хапав фляшку або другу яку посудину та шпурляв межи очі. Нашого давнього віта він таким способом споганив на ціле життя, коли довідався, що за його вітівства з громадської каси щезло 500 зол. Віт був молодий і пристійний чоловік, любив при спосібності за молодицями побігати; Олексова фляшка відняла йому до того охоту, зробивши його лице подібним до свіжо з'ораного поля. Розуміється, Олекса відсидів за тоту штуку в «семінарії» цілих 6 місяців, але й вітові «досолив не абияк».

 
  1. Віт — війт, сільський староста.
  2. Преліпотент — пленіпотент, уповноважений.