долучував: — Хай їх там усіх ясні громи! — або: — Проклята мужичня! Сама собі винна, вмирає, а горілку п'є!
Правда, пан доктор не говорив нічого о тім, що ні одного хорого й на очі не бачив, що волів би й зовсім не оглядати далі, а їхати просто до сусіднього села, де у пана була для них наготовлена сита вечеря і вигідний нічліг. Староста був «совісний» і ні за що не покинув би свій «обов'язок».
Але його і пана доктора чекала ще дуже немила передирка[1] на Сторожівщині. Баби, котрі плачучи просили доктора зайти до хати і поглянути на хорого, а котрим доктор на то відповідав тільки лайкою та прокляттями, ішли та заводили за старостовою бричкою горі селом, хоч і не сміли приступити ближче. До них приставало чим раз то більше людей — чоловіків, відказуючих[2] та грозячих, дітей і жінок. Так зайшли аж на Сторожівщину. Олекса, роблячи щось коло хати, побачив на вигоні доктора, котрого дарма просили баби вступити на хвильку до того і того хорого. Він видів, як доктор кричав на них і кленучи вернувся на вулицю. Баби підняли плач. Олекса вийшов до них і почав розпитувати, що це таке?
— Та ци видите, от говорила плачучи одна жінка, — лупьир[3] мерзений приїхав ніби обзирати хорих. Я прошу, щоби пішов подивитися на мого чоловіка, а він
