— А то, що кажу! То якже то, пан дохтор гроші бере, а люди мруть без ніякої помочі!
— А ти, драбе, а ти гавгане, — обурився староста, вражений в найдоткливіший бік у сповнюванню обов'язків і побирання заплати, — так як ти смієш у живі очі брехати? Та як ти смієш?
Лютість здавлювала горло старості, піна порскала йому з рота при кожнім слові.
— Пане — відповів Олекса, — не жартуйте з людьми, ми тут не таких панів видали! Вважайте, що тепер час не такий, ніхто не знає доки що[1]: нині жию, завтра мене нема!
— Що, ти будеш грозити? Гей, присяжний, війте, беріть того розбійника, беріть його, він мене забити хоче! — пищав староста.
Олекса гірш усього не любив подібних «панських» жартів. Злість кипіла в нім. Він не міг довше стриматись і обсипав старосту і доктора цілим потоком не зовсім салонових слів. Староста кричав, а далі видячи, що й баби зачали вторувати Олексі, замовк, сів на бричку і сплюнувши велів поганяти на друге село.
— А хай вас тут усіх холера витне! — кричав він до людей.
— Тебе першого, посіпако, кровопийце, на! — кричав за ним Олекса.
Від того часу пан староста почав уважати наше село гніздом розбійників.
Нагадуючи цю не зовсім естетичну, а
- ↑ Доки що — ще дотепер.
