трохи ласкавіше, видячи, що мене глибоко вразили його слова.
— Мовчу, бо що маю казати? Виджу, що й ти повірив тим брехням, які про мене рознесли. Зачну правдатися, то скажеш, що брешу.
— Те-те-те! — відказав Олекса. — Повірив брехням! Хто його знає; що люди говорять, те я тобі кажу, а відки я можу знати, ци то брехня, ци ні? Скажи ти всю правду, то тогди буду знав. То добре, що ми й стільки дізналися. А то от рознесли були чутку, що ти вже стратився, а другі кажуть: ні, його до Берна[1] повезли на ціле життя! Ех, що ми тут вже й наговорилися й наплакали! Боже моцний. А твої браття!..
— Та як же ж, — спитав я — як тобі розповідали, що за що ніби я сиджу. Мусіли прецінь казати, за що.
— Або я знаю. Говорили всіляко, але я не міг добре розміркувати, аж ось мені твій вітчим говорить: «А знаєш, каже, за що нашого Мирона заперли?
— Ну, кажу, за що? — Е, — повідає — він там десь замішався між якихось, бунт якийсь хотять робити, Бога касують! Ну, — каже, видиш, — ци не вдурів чоловік? Я як тото почув, то сам єм не знав, що казати.
— То так вітчим казав? А не повідав, защо той бунт має бути? Може за Польщу?
— Ні, того не казав.
— Погдіть[2] но ви, Олексо, ви прецінь і в війську бували і всякі речі виділи.
