багна, помурувати гостинці[1], повикорчовувати хащі, плекати пчоли та худобу. Діти, що тепер літом пасуть худобу, будуть могли ходити до школи, бо на них уже не будуть кожну дрібку старатися родичі, а громада. Громада ж для свого добра схоче мати з них здорових і розумних людей. Таким способом можна буде помогти всім бідним, можна буде так зробити, щоби не було ні бідних ні багачів, а були всі рівні люди робучі, котрі за свою працю жили б хороше і в достатку і не терпіли б такої нужди, як тепер.
Олекса мовчав. Помимо густого змроку[2] видно було по нім, що думка в голові заворушилася, що старався поняти і розміркувати собі все, що чув.
Тимчасом дійшли ми до Олексової хати. Обгороджена старим, напіврозваленим плотом і захищена кількома напівпідсохлими яблуньками, вона схилилася в один бік, бовваніючи в сумерці старою, попродираною стріхою та покривленими стінами, що ледве держалися на підпорах.
— Ось і мої паляци препишні! — промовив Олекса з гірким усміхом. — Ходи, брате, посидь трохи, побесідуємо.
Ми ввійшли. В хаті була Олексова жінка Олена, молода ще, але з нужди дуже помарніла молодиця, а довкола неї стояла ціла купка дрібних дітей. Вона годувала їх черешнями, а найменше держала коло грудей. Вона з великою втіхою почала вітати мене.
