— Ну, Боже милий, не гадали вже ми вас видіти, як розпустили чутку: «Ого, нема Сторожа Мирона!» Що я ся тогди наплакала!…
Олена й тепер зачала обтирати очі рукавом. Олекса за час нашого вітання стояв з боку, всміхаючись добродушно та поводячи очима по хаті. Хата була крайнє бідна, посудина вся нужденна, діти марні і слабовиті (вони вже від тижня жили майже черешнями, бо хліба не стало, а бульби[1] нової, єдиної підпори в передновинок ще не було!).
— Видиш, то мій двір! — відозвався Олекса. — Ну, але сідай же собі!
Я сів. Олекса присунув собі стілець і сів насупроти мене. Він почав було заходитися гостити мене, але я відмовився. Олена зачала розповідати дещо про своє життя і про те, як вітчим збиткується над моїми братями. В мене духу не стає повторювати ті страшні факти, — вони записані в мене глибоко в серці, — а вам до них нема ніякого діла.
Олекса за той час, хоч і мішався не раз у жінчину бесіду, — видно було думав про що інше. Коли Олена скінчила, він звернувся знов до мене.
— Ну, дивна ж у вас тота наука, що ти мені казав. Мені видиться, що в ній багато правди.
— Яка то наука? — запитала Олена.
Олекса почав своїм способом і своїми словами роз'яснювати їй, в чім діло. Вона дивувалася, схапувалася з місця і скри-
- ↑ Бульба — картопля.
