— Чуєш, чуєш, Олено! Слухай, що він говорить! Розумієш усьо? Ох, брате, брате любий! Чень то Бог дасть, що з наших Сторожів буде колись світові якась користь, бодай на макове зерно! Най тебе Бог держить на тій дорозі, колись раз на ню став.
Він кинувся обнімати і цілувати мене. Олена, втираючи сльози рукавом, також зблизилася до мене, малі Сторожі обступили мене, щебечучи та обзираючи. В моїх очах по двох довгих-довгих літах перший раз закрутилися чисті сльози зворушення. Весь світ мені прояснився, нова сила вступила в мене, немов це кожне з тих бідних, прибитих недолею, погорджених людей частину свого життя, своїх надій, свої сили вливало в мене!
Але що ж, добродії, такі хвилі лучаються тільки «проскрібованим», так як той тільки чує в десятеро живіше красу життя, хто стояв під ножем ката! Правда, життя «проскрібованого» часами сумне і важке, — але серед наших гнилих обставин його тільки й можна назвати життям. Внутрішній супокій, сила й ясність переконань, чиста совість і боротьба, вічна, ненастанна боротьба проти темноти, фальші і дармоїдства! А ще до того такі хвилі, з котрих одна стоїть за все життя, життя в затроєнім удушливім воздусі недумства!
Ех, добродії, для самої боротьби, для кількох таких хвиль варто плюнути на всі «пута», варто стати „проскрібованим“.
1878 р.
