листи, котрі він крадькома слав до неї, щоб у своїм горю обмінятися хоч кількома словами з коханою людиною. Швидко й того не мож було зробити… Ще два-три рази блисло йому його давнє щастя — на кілька хвиль, а відтак настала ніч, темна ніч горя, сумніву, розпуки… Ганю присилували вийти заміж за іншого… Андрій переболів цю страту, глядів на неї супокійно.
— Та що? Він чоловік добрий, щирий, він не приб'є її думки, не приглушить її серця, вона щаслива з ним, полюбила його… Але я!.. Що я без неї? Адже вона була моєю душею, моєю силою, моєю надією, а що ж я тепер без душі, без сили, без надії?.. Труп! Ходячий до часу труп! Все, що я найдужче любив на світі, стало моїм горем. Якби я не був так усією душею полюбив її, я був би тепер міг ще полюбити другу, найти втрачене щастя! Якби я не був так усією істотою полюбив свободу, не був-би я тепер терпів неволі, або й неволя не була б мені такою ненависною, такою болючою!..
І далі приходить йому на думку посліднє звидання[1] з нею вже замужньою, от тепер, учора, нині рано! Іх розмови, їх радість, перемішана з горем і жалем, усе те пече його, мучить, давить до землі. А прецінь він був щасливий, ох, який щасливий! Бо в тій хвилі він почув, що його давня любов не вистигла, не завмерла, а жиє, палає, як давно, панує
- ↑ Звидання — побачення.
