над його мислями, як давно, держить за поводи всі його бажання і жалоби, як давно… Правда, він тепер десять раз глибше почув свою страту: рана, загоєна вже з часом потроху, тепер відновилася, кров, утишена горем та недугою, знов розігралася; — але що з того! З давньою любов'ю він почув у собі й давню силу, давню охоту до праці, до боротьби за волю…
— Ганю, серце моє, що ти зробила зо мною? — шептав він їй, упоєний труючим щастям.
— Що ж я зробила з тобою?.. Сам ти казав, що не в'яжеш мене… А я так багато, так багато перетерпіла задля тебе! Роки цілі!..
Сльози котяться з її очей, а він тисне її до серця, немов давні, хороші хвилі їх свобідної любови зовсім ще не минули.
— Ганю, доле моя; що ти зробила з собою? Чи буде в тебе досить сили опертися окружаючій погані, розвиватися і стояти за свободу, за добро, так як ми колись собі прирікали?
— Я не забула того, мій милий, і не забуду ніколи! А сили в мене стане. Мій чоловік поможе мені!
— А зо мною що станеться, Ганю? Хто мені поможе витримати на тяжкій дорозі, самому?..
Вона обіймає його і всміхається.
— Не бійся, милий мій. Не журися! Все ще добре буде, всі будемо щасливі, всі…
Андрій хопився руками за голову і знов почав бігати по казні.
