тихо-тихо, легенько-легенько повзуть круг нього, пестять його тіло. І ось йому протято жили — зовсім нечутно, зовсім без болю, і кров з них плине так лагідно, так солодко, так любо. Плине, випливає тота невсипуща, революційна кров, бурлива, а на її місце починає без перепони, звільна оберігатися в його жилах згущена, тягуча холоднава — темнота… З останніми краплями крови гарячі сльози полились з Андрієвих очей. Далекий голос дзвону, мов удар грому, перервав тишу, ударив немов молотом у Андрієве ухо. Він зворухнувся, отямився.
— Ах, перша година, а я такий змучений, ледве живий! — прошептав він і напомацки почав шукати місця на ліжку побіч Митра.
— То ви, пане? — зашепотів пробуджений Митро, — лягайте ось тут, я встану.
— Ні, ні, не треба, — відказав Андрій, — мені досить місця ось тут, коло тебе! — І він притулився побіч Митра, обнявши його рукою за шию. Ні, гаряча, революційна кров ще не виплила з нього, сльози полились наново з його очей, він почав гаряче цілувати Митрове лице і його гарячі сльози полились на молоде, дитяче лице його непросвіченого брата.
— Ви чого плачете, пане? — спитав стиха Митро.
— Бо я нещасливий, Митре!
— Не плачте, — відказав хлопець. — Якось то буде. Адіть, я може ще нещасливіший від вас, та й не плачу!
Пітьма важким пластом залягла казню, придавила всі серця, що билися під її
