сятої години, доки там якомусь свинопасові не сподобається встати та роздати тоті мізерні крейцари! Аби їх стільки кольок в кожний бік шпигнуло, скільки мені тут тих крейцарів дали!…
В казні вже стояв той сірий сумерк, що й за білого дня, і Андрій, користаючи з вільнішого місця, почав ходити по казні, хоч ноги його ще дрижали з утоми і голова ваготіла на плечах. Але він чув, що його тіло від цієї ночі мов приском посипане, і його брала обридь знов лягати на ті вонючі сінники, котрих, бачилось, сама гнила пара прогризала шкіру, втискала свій бруд до крови. Він ходив і думав.
— І чому то чоловік не машина, така, котру б тільки розум накручував на свій лад? — думав він. — Пощо ще тої другої, необрахованої сили — чуття, котре плутає та мішає правильний хід розумової машини? От і мені, якби по-розумному, треба було тут нині сидіти? Ні! Жив би собі у Львові, хоч бідуючи та лихо лихом латаючи, а все би жив та працював та вчився, і був би вільний, безпечний… до якогось часу. А то ось… приперло мене їхати до Дрогобича, щоби побачитися з нею хоч на деньок, хоч на хвилю. Ну, і побачився, почув у груді новий прилив того чуття, що так много горя принесло мені в замін за краплину своїх солодощів, — та й тепер знову! А жаль, що так склалося! Тепер я чую в собі подвійну силу до роботи, — та що, руки зв'язані!
Ходячи по казні, Андрій кілька разів зиркав на Бовдура і завважав, що той
