з очей виступали сльози, губи розбиті віддулись, а зуби міцно стялися — оттак він випрямився і не кажучи й слова замахнувся на Бовдура другий раз важким бохонцем хліба.
— Та розбороніть їх, бійтеся Бога! — кричав остовпілий з переляку Андрій, відвертаючи очі від того страшного виду. Він був дуже вразливий на всякий біль, а на чужий більше, як на свій, і йому здавалося, що кожний удар влучає в нього.
— А якже, ще чого не стало! — відповів дід, їдячи дальше спокійно, — не треба! Та же їм те потрібно, трохи розрушатися, розімнятися… на печінки легше. А ще як із себе трохи тої поганої крови зцідять, то вже й геть-геть їм полегшає. Дайте лишень спокій, вони так як ті собаки: погризуться тай полижуться. А якби хто брався їх розборонювати, то я не знати о що заложуся, що вони б оба кинулися на того.
А тим часом борці, запінені, спосочені стояли на поготові і ждали, хто кого перший ударить. Але лиш хвилю ждали, а відтак оба, мов на команду, кинулися на себе. Бовдур ударив хлопака кулаком по руці, із якої випав хліб, а за те хлопак лівою рукою заїхав Бовдурові межи очі. Відтак зчепилися разом і вже не видно було, хто кого б'є, штовхає, дере, калічить, аж поки оба не попадали на підлогу і не пускаючи один другого з рук, разом мов два звірі не заревіли: «Ґвалту! Ґвалту! Рятуйте!»
На крик влетів до казні капрал з тріпачкою в руці, а видячи борців покрова-
