тобі так мила, що при ній уплили найщасливіщі хвилі твого життя, що її поцілунки й досі горять на твоїм лиці, що дотик її ніжної руки й досі тремтить у твоїх нервах? Ех, голово молода та самолюбна! Покинула б ти на часок займатися собою, потішати себе! Поглянула б ти довкола себе пильно, уважно, братерським, люб'ячим оком! Може б ти побачила близь себе нещасливіших від себе! Може б ти побачила таких, котрим нівідки несяє промінь потіхи, навіть такої, як тобі! Може б ти побачила таких, котрі на це дно суспільного гніту не принесли з собою нічого, нічого: ні думки ясної, ні споминок щасливих, ні блискучої, хоч би обманливої надії! Може б одне твоє слово щире та привітне осолодило їм їх долю, втішило в їх серцю боротьбу страшнішу від усього, що ти й подумати можеш, розломило круг їх серця грубу льодову кригу, наморожену безконечним невсипучим горем!.. Та ба! Велике горе те вже має до себе, що замикай серця людські, так як вечірній холод затулює квіти, стягає їх, мов мороз. Із замкнутими серцями, здавленими вустами проходять поруч себе нещасні, котрі не раз кількома словами, одним стиском теплої, братської руки могли би позбутися половини свого горя, проходять поруч себе — і мовчать… Ех люди, люди! Не убійники, злодії й переступники, не пануючі й піддані, не кати й катовані, не судді й підсудні, а бідні, прибиті, одурені люди!..
А тим часом Бовдур лежав у своїм гнилім куті, з болючим, гніючим тілом, роз-
