битою душею, без проблиску надії, потіхи, відради, — а в голові його вертілися свої думки, проносилися неясними картинами свої спомини.
Нужда відмалечку, від дитинства. Погорда, штовханці, побої… Насмішки дітей, що сторонили від нього, не приймали до своїх забав… Байстрюк! Знайда! Бовдур!… Тяжка праця у лихих, чужих людей… Сльота, морози, спрага, втома — все те тільки ґазді дошкулює, а наймитові ні!.. Наймит залізний, наймит видержить… мусить… за те плату бере!.. Хирляве, слабовите, замліле, лихо плачене, лихо зодягнене… Без приятеля, без побратима… Ні, був приятель, був побратим — у Бориславі, при корбі найшовся. Щирий приятель, вірний побратим, душа не чоловік. Ха, ха, ха!.. А позавидів, позавидів єдиного щастя, — відбив дівчину, взяв, оженився!.. Якби то бідному не все вітер в очі віяв, то би… може бідний і бідним не був!
От в таких уриваних картинах, переплітаних словами, півголосом шептаними, проносилися перед Бовдуровою тямкою його перші молоді літа. Нічого в них не було відрадного, нічого такого, на чім би могла спочити душа, чим би могла порадуватися згадка. Але думка летить дальше, перевертає минуле карту за картою, немов чоловік, що в книжку вложив гроші і квапиться найти їх меж картками.
Що погнало Бовдура до Борислава? Про те він і згадувати не хоче. Це така думка, що морозом проймає. Але швидко,
