рослу в погороді та притиску, навиклу до мовчазного послуху, до покірливости безграничної, до відречення від власної волі, від власної думки. Диво сталося тоді з Бовдуром. Його різка, самолюбна, дика, немов кільчаста натура стала ще різчою і дикішою при тій тихій, лагідній, послушній і добрій людині. Він любив її, але його любов дужче гнула її додолу, ніж дотеперішнє життя. Скільки сварки, скільки побоїв витерпіла вона від нього! Скільки гарячих сліз пролила! Але ніколи Бовдур не почув від неї й слова сказаного наперекір. І те лютило його. Він допікав її до крайности, щоб збудити в ній відпорну силу, а тим часом її сила — то була податна, мовчазна і слухняна любов. Бо вона, тихе ягня, любила цього звіра! І то та любов додавала їй сили зносити всі його, на вид безумні, але випливаючі з його натури примхи, відплачувати пестощами за побої, ніжністю за лайку і прокляття. І як він не прозивав її! І сукою і жабою, — вона нічому не противилась. Аж вкінці він почув обридження до тої безграничної покори та податливости, і хоч не перестав її любити, але раз у приступі гніву побив і прогнав від себе. Вона пішла — до побратима, побралися швидко — вже й дитинка є…
І вона, сука, щаслива з ним! — бурчав Бовдур. — Обоє такі… розмазливі! Біс їх бери! Не хочу й згадувати про них!
Скільки раз він уже зарікався, що не буде згадувати про них, а вони самі лізуть на гадку! Бо вони обоє силою кон-
