шарити. Так таки мушу, бо що ж буду робити, з чого жити? Ремесла ніякого не вмію, ні поля, ні ролі не маю, до роботи ніхто мене не прийме, тільки одне й лишається, що бухацька[1] кумпанія. А це також бистрий кінь — день поїдеш, а за хвилю впадеш, та й знов сюди. Та й ще то тут, то не найгірше. Приходилося не раз і солоно й терпко, а особливо як чоловік хлопам у руки попадеться. Тоді вже проси не проси, плач не плач, нічого не поможе.
От я раз так в однім селі — вже в котрім і де, на що вам те знати? — досить, опорядив там одного багача. Роботи було доста. Комора, бачите, як струк повна всякого добра. Ми й не надіялися на таке, прийшли голіруч. Один з того таки села вказував нам дорогу. Три нас було до того інтересу: забрали ми, що могли, що легше винести, поділилися та й у ноги! Ба, кинулися хлопи, наскочили на слід — уже як там і куди, то вам також ні на що не здасться знати — досить, за мною! Три милі від того села вхопили мене.
Осінь зачиналася. Звожували ще овес, починали копати картох[2]. Народу по полю немного. Погода, сонечко ще припікає. Мені зв'язали руки назад, три їх женуть мене гостинцем.
Здоганяємо солярів з набором.
— Дай Боже!
— Дай Боже!
