видно, що мене водою відливали. Лице напухло, але болю не чую ніякого, немов усе тіло затерпло. В хаті гамір. Кілька чоловіків сидить під шопою, кілька на перелазі. Гуторять і на мене зиркають.
— Начальник! Начальник! — почувся гомін.
Один кинувся отвирати[1] лісу.
Прийшов начальник, чоловічок низенький, товстенький, з виду добродушний. Хід дрібний. В руках черешня груба, як ціпивно. До мене.
— А що, любенький, спіймали? А видиш! Треба тобі було того? А тепер громаді біда, треба тебе пильнувати, поки не буде нагоди віддати тебе до суду. Тепер пора робуча, синочку, нема часу.
— Пане начальнику, — осмілився я, — дозвольте, щоб я за той час у вас перебув.
— О, о, о, — скрикнув війт, — не можна, любенький, не можна в мене! Тут кум Матій кривди тобі не зробить, не бійся, припильнує тебе добре. Побудь тут, синочку, деньок-другий, поки до неділі, то вже кум Матій з присяжним відвезуть тебе до міста.
Це був четвер; значить, два дні ще, — подумав я собі. — Га, що діяти, треба терпіти.
— Ну, а тепер, синочку, встань, коли до тебе говорю, — каже війт.
Я встав.
— Ходи сюди.
Я вийшов насеред обори.
— Кладися, небоже!
Я видивився на нього.
- ↑ Отвирати — одчиняти.
