— Ну, що ж, любенький, не чуєш, що кажу? Кладися! Я, начальник громади, ручу за тебе, але маю право дати тобі п'ять буків, не більше.
Я не чував про таке право, але що було діяти…
— Куме присяжний, а ну-ко, нате вам оцю черешеньку та дайте йому те, що йому після права належиться! — сказав війт і, відрахувавши п'ять, забрався до відходу. — А ви, куме Матію, пильнуйте його і вважайте, щоби йому нічого не сталося. Громада мусить його доставити до суду живого… Пам'ятайте, щоби живий був! — сказав він, усміхаючись і кладучи натиск на те слово «живий». — Я тут завтра рано навідаюся. Бувайте здорові!
Поки присяжний заковував мене в ланцюги, вже й зовсім стемніло. Матій стояв збоку, як кат над душею, ждав тільки, коли присяжний геть піде. Діждався.
— Ну, що, паничу, тепер ми оба, правда? — цідив він крізь зуби, держачи за ланцюг, котрим я був скований за руку й за ногу. В одній хвилі він шарпнув ланцюгом і я повалився горілиць і вдарив головою о землю.
— Ов, ти, бачу, п'яний! — реготався він. А я хотів тебе просити на вечерю. Ну, вставай, ходи!
Я встав і він поволік мене до хати.
В печі огонь горів. Жінка снувалася по хаті, вечерю варила. В закутці сиділа стара баба, господарева мати. Обі жінки
