були бліді і тремтіли, побачивши мене. Вони рідко коли осмілювалися зиркнути на мене, а як котра зиркнула, то так жалібно, так жалібно…
Матій посадив мене на лавку, а сам сів кінець столу, сопучи, мов міх ковальський. Нараз зірвався і, гримнувши о стіл рукою, крикнув:
— Ні, я його не пущу живого! Най буде, що буде, а такого опришка я не пущу живого зі своєї хати.
Жінки мов на даний знак голосно заплакали.
— Матію! Синочку! Бог з тобою! Адже шкода повернулася. А ти би хотів такий гріх на душу брати! Бійся Бога!
— А він боявся Бога, коли підкопувався до комори?
— Та вже, як там він… Нехай він сам собі з Богом рахується!
— Ні, я йому допоможу. Я йому насамперед усі кості порахую. Ходи но, паничу, сюди!
І він знов ухопив мене за ланцюг, підняв з лавки і гримнув мною до землі. Тоді, ставши чоботом на груди, скрутив ланцюг до купи, так що я скулився в каблук, аж крижі затріщали. В очах мені потемніло. Я ще тільки побачив, як він замахнувся чоботом до мойого лиця. Відтак почув я біль у груді, в крижах, у боці, а відтак нічого не стало…
Я знов очуняв. В печі погасала грань[1], зрештою в хаті темно й тихо. Я під
- ↑ Грань — жар.
