лавою, скручений у двоє, як слимак. Рухаюся — біль страшений. Кожна кісточка, кожне місце… В горлі пересохло, палить. Я застогнав.
Темна тінь майнула по хаті, дилькотячи невиразно. Бачу, жовте, поморщене лице нахилилось наді мною; дрожача, холодна рука пересувається по моїм лиці.
— Ти ще живий, синочку, а?
— Живий!.. Води!.. — простогнав я.
Бабуся подала мені води.
— Живо пий, бо готов прийти, то біда моя! Нелюд якийсь! — шептала баба. — Бідний ти, небоже, бідний, але що ж я тобі пораджу?
— Біг заплать вам! — прошептав я.
Двері скрипнули. Стара щезла, як тінь, а коли війшов ґазда, вона вже кахикала на печі.
— А що, не обзивався злодій? — запитав він.
— Ні, синочку.
— Тьфу до дідька! Ще як мара крепне[1], то готова й на правду біда бути.
В мене аж трохи дух уступив. От, гадаю собі, чень[2] змилується та полегшить, попустить ланцюга. Та де там! Поворкотів, поворкотів, погасив огонь у печі та й ліг спати.
— Все одно, — ще лиш тото чую, — як живий, то буде живий і до завтра, а як ні, то нехай його чорт бере!..
Цілу ту ніч я ані ока не зажмурив. Що я витерпів за тих кілька годин, того
