певно було б мені потрохи стало й на десять літ. Уже гадав, що може кров мене заллє і просив Бога, щоб післав мені смерть. Але де там! Іншому би, щасливішому, може було б і сповнилося те, але не мені. Та вже чи сяк, чи так, а тота ніч була може найтяжча і найдовша в моїм життю. Ще якби баба не була мені дала води напитися, то я би був певно не витримав. Та відай[1] на те воно вже йшло, щоб я витримав!..
Розвиднилося. В хаті повставали. Мій ґазда перш усього до мене. Надслухує — дихаю. Аж відсапнув.
— А, ти ще жиєш? — крикнув. — Ну, проси Бога, що тебе ще довше лишив у моїх руках! Але того вже певно не відпросиш, що ще тебе чекає. Коби лише до міста живого відставити, а там нехай за тобою й заклекоче!
Дурень! Він собі своє рахував, а я своє, та й таки на моїм стало!
Витянув мене з-під лави, розкрутив ланцюг. — А, Господи, Тобі слава! В крижах полегшало, світ якийсь мов той зробився. Але на ноги стати ані гадки нема. Таки він мене ногами викопав на двір, на обору, а жінці казав позачищувати кров у хаті.
Сиджу я знов на призьбі. Поранок зимний. Усе тіло одубіло, так що болю не чути, тільки в голові шумить та в грудях коле, як дихаю. Далі в хаті затопили, дим пішов клубами попід
- ↑ Відай — мабуть.
