запах!… Господи, здається, рік життя давби я за мисочку!
Пообідали. Ґазда пішов по воли. Аж тут дивлюся, стара крадькома несе мисчину борщу.
— А що — каже — небожечку, за тебе всі забули? На, сирото, та хлепни, занесися[1]! Але живо, щоби той ірод не побачив!
— Най вам Бог, бабусю, стокротне надгородить! — пробубонів я і взяв мисчину. Руки в мене тряслися, а й під старою коліна тряслися зо страху. Але де там! Іно я трохи напився, вже «ірод» надходить. Як побачив, то мов іскра спалахнув.
— Що, — крикнув, — ви ще тут моєю працею злодія годуєте? О, смоли йому гарячої.
І за тим словом вихопив від мене миску і шпурнув за старою; щастя, що не трапив. Миска розбилася о камінь на дрібні черепочки. Стара втеки, а він до мене.
— Хоч би ти мені тут мав згинути з голоду, то певно би я тобі не дав і покоштувати нічого. Рука би мені всохла і Бог би мене не благословив!
— Алеж, куме, вважайте! — промовив присяжний.
— Що? Мені війт казав стерегти його, але годувати злодюгу ніхто мене не всилує. На те нема ніякого права.
І він пішов до волів. Але переходячи по при мене, ще раз зо всієї сили чоботом копнув мене оттут у саму ямку під грудьми. Я, як сидів на плиті, так і пере-
- ↑ Занесися — підкріпися.
