а проте я не кидав ні своїх наукових дослідів, — мене особливо цікавило питання про будову матерії, — ні літератури: я співробітничав у дитячих журналах і це давало мені заробіток на життя. Одночасно, — я був закоханий чи може мені здавалося, що я був закоханий.
У партії звали її Ганною Миколаївною.
Вона належала до іншої, до більш поміркованої течії нашої партії. Це я поясняв собі лагідностю її вдачі та загальною плутаниною політичних стосунків у нашій країні; по-при те, що вона була старшою за мене, я дивився на неї, як на людину, ще не зовсім укінчену; але тут я помилявся.
Ледви ми зійшлися, так незабаром ріжниця наших натур почала виявлятися чим далі, то виразніше та болючіше для нас обидвох. Поволі вона прибрала форм глибокої ідейної незгоди, як у розумінню наших стосунків до революційної праці, так і в поглядах на природу нашого власного співжиття.
Вона йшла до революції під прапором обов'язку й жертви, я ж — під прапором своєї вільної охоти. Вона тулилася до великого пролєтарського руху як моралістка, шукаючи собі втіхи в його вищій справедливості, я ж — як амораліст, що безпосереднє кохається собі в життю, бажає йому найвищого розвитку, а тому й вступає до тої його течії, котра й є природньою ходою історії до цього розвитку. Для Ганни Миколаївни пролєтарська етика була святощю сама з себе; я ж уважав її лише за корисне пристосовання, хоч і потрібне робітничій клясі в її боротьбі, але ж біжуче, часове, — як і сама ця боротьба вкупі з ладом, що її викликає. На думку Ганни Миколаївни в соціялістичному суспільстві можна було передбачати лише перетворення клясової пролєтарської моралі в мораль загальнолюдську; я ж був переконаний, що пролєтаріят вже й нині йде до знищення якої-будь моралі взагалі, і що соціяльне почуття, котре з людей за спільною працею, радощами й болями витворює товаришів, зможе цілком вільно розвинутись лише тоді, коли скине з себе фетишистичну облуду моралі. З цих незгод, за оцінкою політичних і соціяльних фактів, випливали суперечки, котрі ніяк і нічим помирити не було нам сили.
