щих її представників. З своєї останньої експедиції привезли ми з собою одного земного соціяліста, людину видатної серед свого оточення душевної сили й фізичного здоровля. І що ж? Все наше життя видалося йому таким чужим, таким суперечним усій його організації, що минуло зовсім небагато часу, а він уже й занедужав глибоким психічним розладдям.
Таким є один з кращих, котрого вибрав з посеред багатьох сам Менні. Чого ж нам сподіватися від решти?
Отже, лишається та ж ділєма: або спинити наше власне розмноження, а з ним і весь розвиток нашого життя, або ж колонізувати Землю, винищивши все її людство.
Я висловлююся за винищення всього її людства, бо ми не можемо навіть виключити з цієї долі і його соціялістичний авангард. Нема, по-перше, жадної технічної можливости відокремити цей авангард з усієї засудженої на винищення маси, непомітну частину котрої він з себе уявляє. І по-друге, коли б навіть нам пощастило зберегти соціялістів, — вони самі потім почали б проти нас люту, нещадну війну, жертвуючи в ній собою до останнього, бо ніколи не могли б забути вбивства сотень міліонів людей, подібних до них і сполучених з ними багатьма, часто навіть дуже тісними життєвими звязками. В сутичці двох світів не знайде собі місця жадний компроміс.
Ми мусимо вибірати. І я кажу: ми можемо вибрати лишень одне.
Вищим життям не можна жертвувати для нижчого. Серед земних людей не знайдеться й кількох міліонів таких, щоб вони свідомо змагалися за справді людський тип життя. Для цих зародкових людей ми не можемо відмовитись од можливости народження десятків, а може й сотень міліонів істот нашого світу — людей у незрівняно повнішому значінню цього слова. Та й жорстокости не буде в наших вчинках, бо ж ми суміємо перевести їхнє знищення зо значно меншим стражданням для них, ніж яке вони самі повсякчасно вчиняють одне одному.
Світове життя єдине. І не втратою буде для нього, а здобутком, коли на Землі замісць її ще далекого й напів нарварського соціялізму розгорнеться нині ж наш соціялізм
