і линули кудись геть, лишалося саме одне почуття стихійно легкого й вільного руху, що ніс далі й далі вперед у безмежні простори.
— Чотирі кілометри за хвилину, — обізвався Менні і я роскрив очі.
— Далеко ще? — запитав я.
— Їхати біля години, стоїмо на льоду одного озера.
Ми були на висоті кількох сот метрів і човник летів горізонтально, не знижуючись і не підносячись. Очі мої звикли до темряви і служили мені вже краще. Ми налітали на країну озер і гранітних скель. Ці скелі подекуди чорніли, вільні од снігу. Ліворуч позад нас лишалося снігове поле замерзлої затоки, праворуч — білі простори велетенського озера. Над цим мертвим зимовим краєвидом належало мені пірвати звязки зо старою землею. І враз я відчув, — не вагання лише, а справжнє переконання, що це — розрив назавжди…
Через годину човник повагом спустився проміж скель у невеличкій бухті гірського озера перед темною будівлею, що стреміла посеред снігу. Ні вікон, ні дверей видко не було. Частина металічного панцеру будівлі одсунулася набік, роскривши чорне війстя, куди й заплив наш човник. Потім війстя знову закрилося, після чого засяяла елєктрика, освітлюючи просторну й довгу кімнату без меблів; на помості лежала купа мішків з баластом.
Менні припнув човника до спеціяльних стовпчиків і прочинив одні з дверей. Ми вступили в довгий, напівосвітлений коридор. По обидва боки його були, очевидно, каюти. Менні завів мене в одну з них.
— Оце ваша. Влаштовуйтесь самі, я ж піду у машину. Побачимось завтра вранці.
Я був радий лишитися на самоті. По-при все зворушення від чудних подій цього вечору, втома помітно давала себе почувати. Не доторкнувшись до поставленої на стіл їжі на вечерю, я загасив світло і ліг спати. Думки безглуздо плуталися в голові, переплигуючи з об'єкта на об'єкт найменш сподіваними способами. Я вперто примушував себе заснути, але з того довго нічого не виходило, Нарешті свідомість почала пригасати: перед очима зароїлися не-
