мали нас за москалів, другі за поляків, ще інші за большевиків. Одначе більшість уважала нас за українську місію. Навіть приходили до нас ріжні українці і ставили нам богато питань, на які ми, розуміється, не відповідали, бо ми були переконані, що це все були румунські конфіденти.
Одного дня побачили ми якогось французького підстаршину, закликали його до себе і спитали, чи він належить до французької місії. Він потвердив це і сказав нам, що шефом французької місії є поручник Клєз, який перебуває у Кишеневі. Ми попросили його, щоби післав до нас поручника і справді на другий день пор. Клєз прийшов до нас. Він говорив дуже добре по німецьки і ми оповіли йому про наші наміри та попросили інтервенювати у румунів, щоби дозволили нам на переїзд через їх край. Він обіцяв нам помогти, і рівночасно просив нас поінформувати його про відносини серед большевиків, про наші відносини до них і взагалі про Українську Галицьку Армію. Я казав от. Цімерманові написати про це все докладний звіт і дав його пор. Клєзові. Я мав намір поінформувати через те французів і взагалі заграницю, що галичани не є ніякими большевиками і що вони лише з конечности перейшли були до большевиків, та що при першій нагоді залишать знову їх ряди. Я думав, що поможу цим українській справі.
В Бендерах бачив я також перший набір рекрутів з Бесарабії. Цей набір перемінився у правдиве народнє свято. Попереднього вечора ходили по вулицях міста військові музики з лямпіонами. В сам той день відбулася велика військова парада, впала мені особливо в око велика скількість артилєрії усіх калібрів. Пополудні уладжено на вигоні народній фестин з національними танками. У цім фестині взяв також участь
