Перейти до вмісту

Сторінка:Васильченко С. Новелі (1953).djvu/121

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Побідкались, погомоніли; Максим докурив люльку, вибив попіл і став умощуватися на сон. Обмара розвіялась, мов не було. Позіхнув, потягнувся:

— Ф-р-р…

Заснув.

„А гу, гу-у!…” — страшним голосом перегукувалось щось у степу. Здавалось, якісь злочинці поралися коло темного діла, подаючи один одному голос здаля.

А коло вікон щось жалібно вило, просило, тужило.

На напільному вікні відірвало від степу край матки й тіпало нею, як щось живе рукою.

„О-ох, о-ох… ох, ох”… — тремтіло щось на дворі голе, — підскакувало, мов за дріжаками слова не скаже.

Авва-вва-ва”, — скрючилось від холоду й пішло качатись по снігу.

Максим у сні злякано захрипів і скочив:

— Це якесь навожденіє мені!

— А що?… може знову? — зразу відгукнулась із полу жінка.

— Та прямо ж немов отут під вікном усі в один голос: „Тату, вкрийте нас! Тату! вкрийте нас!” — аж заходяться та плачуть.

— Знаєш же що, чоловіче, — зараз запряжи коняку, та їдь: душа моя чує, що там діється щось лихе. Вже сама хотіла будити тебе. Не полінуйся та зразу ж навідайся, — ще не пізно. А то коли б, бо-храни, вони чого не вчинили з дітьми — й тобі буде гріх за сиріт.

— Гм… — Максим ізсунувся з печі, зачапав швидко по хаті, зашарудів нетерпляче в зачіпку.