Ой! Не наближайтеся, пане добродію, до мене, прошу вас. Я не люблю мати діло з мертвяками.
Пандольф. Що ви оце говорите?
Ансельм. Скажіть мені, тільки здалека, що вас привело сюди? Невже ви стільки потрудилися лише для того, щоби сказати мені «прощай»? Це дуже велика честь для мене, хоч я, сказати правду, волів би обійтися без неї. Коли ви хочете сказати, що мучиться ваша душа, просячи молитов, то я охоче вам їх обіцяю, — тільки не лякайте мене. Вірте совісти, я замовлю стільки панахид, що ви будете задоволені. Тільки щезайте, будьте ласкаві.
Пандольф. Хоч я й сердитий, але тут неможна не розсміятися. (Регоче).
Ансельм. Ой… Ой… Як на покійника, то ви дуже весела людина.
Пандольф. Що це ви дурня вдаєте? Хто-ж таки живу людину взиває покійником?
Ансельм. Та ви-ж таки справді мертвяк.
Пандольф. Невже? Як же це я вмер, що й сам цього не помітив?
Ансельм. А от бачите. І я дуже жалів за вами.
Пандольф. Та чи ви спите чи ви збожеволіли? Невже ви мене не пізнаєте?
Ансельм. Маскариль мені казав, що ви вмерли.
Пандольф. А мені той же Маскариль сказав, що на хуторі у мене знайшли скарб, і я пішов на хутір.
Ансельм. Так невже-ж оце мене одурено? Ану дайте я вас помацаю — чи це ви чи не ви? Він! Їй-богу він! Оце так дурня з мене зробили. Ради-ж бога не розказуйте про це нікому, — бо це, чого доброго, в кумедію хтось запише. Але от що, пане добродію: я-ж на ваші похорони дав грошей чималенько, поможіть мені їх вернути.
Пандольф. Гроші? Ви дали гроші? Аж тепер я все розумію. Ну, що-ж — дали, то нехай так і буде:
