його. Нащо воно йому? Йому аби б тільки лежати тихо, та щоб не палило огнем, щоб не ламало кістки, не боліло тіло…
Закрякало вороння, і Хведір знову розплющив очі. І знову очі бачуть те блакитне байдужне небо… Він, стогнучи, повертає голову і бачить, що на якомусь козакові сидять два ворони і крячуть сердито, змагаються… Ось один знявся, полетів і знову сів на чиюсь голову… А другий он примостився на чорнявій голові, вчепився кігтями в скудовчене волосся і починає клювати під чорною бровою…
Щось чорне майнуло над Хведором так низько, що він аж очі несамохіть заплющив. А розплющивши очі, побачив, що і в його на грудях ворон сидить. Сидить і дивиться, міркуе мабуть, чи можно вже до очей козакові добіратися… Хведорови очі зустрілися з вороновими очима… Як попечений, махнув ворон крильми і полетів геть… Злякався!.. Ще таки вороння боїться його…
Що ж сталося?.. Чого він лежить тут?.. Хто його тут кинув?… Хто отих усіх тут кинув?..
Сонце скісним промінням зазирає йому в вічі… Боляче очам… Він заплющив їх і силкується щось згадати…
Щось зашамотіло травою саме біля голови… Хведір розплющує очі — знову блакитне небо!.. Де сховатися від його?.. О, щось ворушиться над головою… Придивився — то зелена ящірка вилізла на суху стеблину і дивиться на його чорненькими очками.
— О-ох! — застогнав Хведір, і ящірка зсунулася з стеблини і зникла в траві.
— Де ж море?.. Де Дніпро.. Де поділися чайки, козаки?..
