— Все едино что и съ подписью.
— А ми не віримо, — одказав писарь.
— Не віримо! Не віримо! — загули козаки.
— Це не лист! Це ка-зна-що! Пху!
— Це москаль сам нариґував, щоб насъ піддурити!
— Го-го-го! не на таких наскочив! Киями його! — ревло козацтво.
Посол перелякався. Він зляканими очима дивився то на писаря, то на курінних отаманів… Отамани зрозуміли, що справа небезпешна. Козацтву посли здалися непевними і з цього могло вийти лихо. Треба якось запобігти, а то ось-ось може политися кров.
— Панове молодці, вельможна громадо! Слухайте, що я казатиму! — гукнув немолодий курінний отаман з блідим худим обличчам, з довгою бородою і з ласкавими чорними очима.
— Петро Конашевич говорить! Слухайте, хлопці!
— Слухайте Сагайдачного! Сагайдачний говорить!
— Хай Петро Конашевич Сагайдачний слово скаже! Він з біса розумний!
— Слухайте, вражі діти, сто копанок!..
Одразу стало тихо. Козацтво дожидало, що скаже Сагайдачний, бо всі його дуже поважали.
— Панове молодці, вельможна громадо! — почав стиха Сагайдачний. — Хай сам пан посол скаже нам, як у їх заведено царські листи писати: кому яка печать, кому підпис… От же й ви, здорові будьте, як вітаєте кого, то не всіх же однаково: коли батька-матір стареньких, то так; коли свого брата козака, то инако; а коли дівчину, то ще инакше…
