Олена. Чи вам же пристало балакати про кохання? Від вас вже землею смердить?
Бичок (сміється). Не сердься, моя квіточко! (Хоче її обняти). Золото не молодичка.
Олена. Ну-ну, рукам волі не давайте! Ач які! Перед людьми вдаєте з себе святого та божого, а на одинці — бісові рідня....
Бичок. На що ж Господь і дав красу, як не на те, щоб на неї задивлялись?
Олена. Та хоч би й так, то не вам вже про кохання казати.
Бичок. Чому ж то так?.. А я все таки кажу, що люблю тебе, як дочку, як…
Олена. Знаю я вас!
Бичок (зітхнув). Ти все ж таки не ймеш мені віри, що я добрий чоловік?
Олена. Добрий! Як спите, то їсти не просите!
Бичок. Усе шуткуєш та жартуєш? І дай боже мовляв шуткувати, аби не сумувати. (Зітхає). Боже милий, усім людям я люб'язний, тільки тобі, моя горличко, моя квіточко… Чого ж знов шпигаєш мене гострим поглядом? Вір не вір мені, а я скажу напрямки, що один твій ласкавий погляд і пан я над панами!
Мартин (підкравшись до Бичка). Осипе Степановичу, кумцю любезний, я на тебе десять разів
