чужих; Гічкок почав їх розбороняти рушницею, але знявся страшенний галас і рознісся по всьому табору.
— Ну, тепер собак буде вдосталь, — похмуро сказав він, витягаючи з під ремінців сокиру. — Яку-б но я тобі собаку не кинув, ти негайно запрягай її, а поки що обороняй запряжених. Він зробив кілька кроків уперед і став по-між двома соснами. Собаки в таборі зняли страшенний галас. Гічкок уже на них чекав. Аж незабаром щось заманячило. Темна плямка швидко зростала, приймаючи виразнішу форму на тлі білого снігового простору. Це був перший собака, — провідця всієї собачої тічки. Він біг попереду, за вовчим звичаєм, показуючи шлях своїм товаришам.
Гічкок стояв за деревами в тіні. Коли повз нього майнув у повітрі передній собака, він, простягши руку, схопив його за ноги й кинув об землю. Потім, давши доброго удара позавуш, кинув собаку Сіпсу. Поки вона запрягала, він захищав сокирою прохід по-між деревами. З усіх боків обступили їх люті індійські собаки, вищіривши зуби і виблискуючи очима. Сіпсу запрягала швидко. Коли вона скінчила, Гічкок знову кинувся наперед, схопив другого собаку і знову кинув його Сіпсу. Це він проробив тричі, аж десятеро собак гарчало в його запряжці. Тоді він гукнув: — Досить!
Але в ту мить з'явився молодий, прудконогий індієць; розштовхуючи собак і спритно орудуючи руками, намагався він підійти до саней. Але Гічкок так зацідив йому дерев'яним прикладом рушниці, що той аж упав на коліна, а потім перекинувся. Свідком цієї сцени був знахур, що біг у слід за ним. Гічкок гукнув, щоб Сіпсу швидше рушала. Почувши її окрик,
