— Чи чули ви коли небудь про шлях Здохлого Коня? — Він задумливо дивився вгору, а Фортюн сердито покивав головою, нарікаючи на затримку.
— Бувають иноді зустрічі за таких обставин, що ніколи й не забути, — промовляв далі Урі Брем дуже повільним, тихим голосом.
Отож, за таких обставин стрінувся я з однією людиною на шляху Здохлої Коняки. Багато людей зазнало лиха 1897 р. на Білому Перевалі, — отже й не даремно прозвали це місце так. Коні гинули, як москіти від перших приморозків, і гнили купами від Скагвея до Бенета; вони здихали на скелях, труїлися на Семіті, пропадали з голоду на озерах. Вони падали в дорозі, як мухи, або топились у річці під тяжкою вагою і розбивалися в щент об скелі. Вони ламали собі ноги в розколинах і, падаючи під вагою, викручували собі в'язи. Иноді й з головою пірнали в болоті і топилися або, напоровшись на позабивані в землю палі, роздирали собі животи. Господарі застрілювали, заморювали їх до смерти роботою. Коні здихали, і люди поверталися до берега, щоб купувати нових коней. Не завжди й добивали їх, багато де-хто залишав знівечену коняку серед дороги, знявши попереду сідло й підкови.
Серця людям або рвалися з одчаю, або кам'яніли, і вони ставали звірями, оті люди, що йшли шляхом Здохлої Коняки.
І ось тут я зустрів людину з серцем і терпінням Христовим. То була чесна людина. Сідаючи відпочивати, він і з коней здіймав вантаж, щоб і кінь міг трохи спочити. За сто мір корму він платив по п'ятдесят доларів і більше. Якщо коні понамулюють собі спини, він підкладав під сідло свої ковдри. Инші-ж люди зовсім не
