оддам я даремне! Геть, оступись, необачна! Доля страшна покарає тебе, — оступись бо!“
Байдуже — дівка не слуха! Кинулась хвиля страшенна, утлого човника міцно вхопила, кинула геть аж за банку, розбила неначе лушпайку. Дівчина плаче; плаче вона не од болю, плаче вона не од страху, не за човном вона плаче: жаль їй великий, що нічим вже ій рятувати безщасних. „Ні! таки спробую ще раз!“ Миттю одежу зорвала з себе і кинулась просто у море. Не зглянулось гнівнеє море: хижо коханку свою проглинуло. Та зглянулась праведна доля: смерти собі не знайшла жалібниця відважна: чайкою сірою з моря спурхнула і з гірким плачем полетіла над морем… А дід і не знав, що дочка поробляє, та ті козаки, що вона врятувала, сказали йому. З горя, з роспуки, дід як розводив вогнище, так в його і кинувся просто. Згиблі і дід, і дочка, та згибли не зовсім: що ночі вогник на скелі блукає, а сірі чайки без ліку розплодились на скелі, літають над морем та плачуть-кигичуть лиш тільки зачують хижую бурю, звіщають пливців-мореходців та свідчать про давню давнину, про славную дівчину чайку.
