щиро тоді? Хто оцінує їх працю невпинну? світу розкаже підземні байки?“
І розділились струмочки дрібненькі, кожен річище окреме довбе. Скоро сітками струмків ріжнобарвних рясно укрилось підгірря кругом.
Тихо дзюркочуть цілющі течійки, вітер повсюди розносить їх спів.
Тиснуться квіти до хвиль животворчих, звір ними гоїть свої виразки, люде недужні простують нестримно, сум і хвороби до їх несучи.
Вітер, надихавшись духом цілющим, лине в краї, де царицею смерть, і пролітаючи там по-над смутком, сіє надію, відразу ростить.
Води цілющі не ломлять каміння, лиш одягають у фарбу свою, ні водоспадом з гори не плигають, ні чорториєм в порогах не б'ють.
Вийдуть з землі — до землі припадають, сили новії знов з неї беруть.
Слава їх тиха, не бучна, не пишна, вабить до себе, страждання зніма та, освіживши надломлену силу, в хвилях не топить, у вир не спиха.
Пишно котилась ріка за грядою.
Тихо котились цілющі струмки.
Жвавий вітрець і луна язиката їй розказали про дивних сусід.
Збурилась річка, здулась пухирями, б'ється і грюка в камінну гряду, лащиться хитро і з вітром летючим шле до сусідів вабливий привіт.
„З нами, хто дужим зробитись бажає!
З нами, хто слави жадає зажить!
З нами, хто хоче пожити на волі,
Долі зазнати, кайдани зломить!“
Тихо дзюркочуть сумирні струмочки.
— Слави бучної не прагнемо ми!
