Ми не в кайданах, по вільній лиш волі
Ми змалювали країну свою!
В мандри податися — кинути край свій — хто-ж тут без нас стерегтиме його? Хто напувати, цілити тут буде, хто одживлятиме пустку смажну?“
Хитро під берег ріка підбиває, влесливо шепче: „струмочки святі! Силу велику, цілющую силу нащо од світу ховаєте ви?“
„Нащо її в невідомій пустелі тратите марно у самий той час, як по всім світі безліч недужних прагне даремне поради собі?
„Нумо в дорогу! Я всіх вас гостливо в лоні широкім старанно зберу, і по всім світі прокотимось вільно, цілючи рани, гамуючи біль“.
„Скоро ж дорянем до вічного моря — море в обійми нас щиро прийме, сила цілюща не дрібним струмочком — морем безкраїм весь світ обійме!“
Крапля по краплі продовбує скелю, день поза-день розсипається камінь. Впала гряда, і ярливії хвилі заполонили долину струмків.
Випила силу цілющу і пишно рине до моря велика ріка.
Що-ж бо до неї не тиснуться квіти? Чом же од неї недужний не йде весело жваво, діставши відради? Чом-же про чуда луна не гука?
Чом-же і море, прийнявши в обійми хвилі мутнії красуні-ріки, в їх не побачило, в їх не відчуло сили цілющої дивних струмків?
Гучно співає могутнє про волю, гнів і кохання і довгу борню, тільки про зраду рідній країні вічнеє море не знає пісень.
Там же далеко прорита долина сохне, німуючи в скелях німих.
