Сторінка:Еміль Золя. Мрія (1932).djvu/102

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

мувати про вас як про якусь незнакому, з котрою я ніколи не познакомлюся. Коли я пізнійше довідався, хто ви, то вже я не міг видержати, щоби не розвідати про ту, котру я досі як би лиш в сні бачив, не міг видержати, щоби її не пригорнути до себе… З тої пори стала мене палити тота жара. Вона ставала більша за кождим разом нашої стрічі. Чи пригадуєте собі, як то ми стрінулись перший раз там на полі того ранку, коли то я саме оглядав онте вікно в катедрі? Я ще ніколи не був такий змішаний, як тоді; ви мали чого сміятися з мене… А пізнійше я вас нераз налякав, то все була моя нерозвага, коли я не давав вам спокійно заходити до ваших бідаків. Та що-ж було діяти, коли я тоді вже не міг сам над собою запанувати, я був боязкий і лякався відтак того, що сам зробив… Коли я зайшов був до вас замовити мітру, гнала мене якась внутрішна сила, я сам був-би на то не зважився, бо знав, що вам то не сподобається… Чи вже знаєте тепер, що за погана в мене душа? Не любіть мене, але позвольте хоч, най я вас люблю. Чи ви будете для мене холодні, чи злобні, мені все одно, я не перестану вас любити; лиш щоби вас видіти, без всякої надії, лиш для самої роскоші, щоби лежати, як тепер, при ваших ногах.

Його стали вже майже сили опускати, він стратив відвагу і замовк, бо не знав вже, що ще сказати, щоби її порушити. Він не бачив, що вона усміхалася, що її губи укладалися чим раз більше до побідоносного сміху. Який же простодушний, який повний віри був той дорогий для неї мущина. Він благав її так щиро і пристрастно з цілого серця, мов би то вона сама так стояла на колінах перед мріями своєї молодости. А вона, вона силувалася, щоби його вже ніколи не бачити, вона заклялася, що буде його любити, але він не сміє про те нічого знати! Настала знов глубока тишина, і святі певно не боронять так любити. Вона побачила, що поза ним щось задрожало, то світло місяця пересунулося на поміст в кімнаті. Якийсь невидимий палець, певно її хоронительки, спочив ніби на її устах, мов би увільняв її від присяги. Вона могла вже тепер говорити, могла все розказати, чим наповнила її грудь всемогуча любов.

— Ах, правда, пригадую собі, пригадую…

В Фелисіяна аж дух вступив від сего звінкого голосу; від того голосу повіяла якась чародійна сила, бо чим біль-