Ще ніколи мені на грошах нічого не залежало; правда, я хотіла би їх мати і цілими мішками, але лиш щоби мати ту радість сипати ними до вподоби як дощем. Звідки прийшла мені охота виставляти так саму себе на помовку? Ви чейже вже не будете гніватись на мене?
Фелисіян лежав у її ніг. Він підсунувся на колінах аж до неї. Його несподіване щастя не знало вже границі.
— Моє ти дороге, моє неоцінене, гарне і добре серденько, — прошепотів він, — чудо не доброто! Сам твій віддих вилічив вже мене! Сам вже не знаю, чи я коли страдав… То ви повинні мені простити, бо я мушу признатися вам, мушу вам сказати, хто я.
Аж тепер зміркував він свій клопіт, подумавши, що годі йому вже буде і дальше таїтися, скоро тепер отверто скаже, хто він. То було досі з його сторони несовісно. Мимо того не хотів він через хвильку говорити, бо аж страх взяв його, що може її утратить, коли вона довідається, хто він, і длятого стане журитися о свою будучність. Вона чекала умисно, шоби він говорив; то знов відізвалась в ній злоба, хоч зовсім мимо її волі.
— Я не сказав правди вашим родичам, — промовив він тихим голосом.
— Я то знаю, — відозвалася вона усміхаючись.
— Ні, ви не знаєте і не можете знати, бо і звідки-ж вам знати всю правду… Не думайте, що я справдішний маляр, я так лиш з власної охоти малюю на шклі.
Вона чим скорше стулила йому губи рукою і не дала дальше говорити.
— На що мені тоє знати? Я ждала на вас і ви прийшли. Чого-ж мені більше?
Він не говорив вже дальше, мала ручка на його губах ще збільшила його щастя.
— Я все то довідаюсь пізнійше, коли час на то прийде… Впрочім вірте мені, що я все знаю. Ви прецінь найкращі, найбогатші, найблагороднійші, бо таким я собі вас представляла в своїх мріях; я буду длятого спокійно ждати і знаю, що все так буде… Ви той, котрого я сподівалася і я ваша…
Ще раз притихла, бо лиш уриваними словами могла говорити. Та і не від неї неслись ті слова, то їх підшіптувалл їй величава ніч та широке, зористе небо, старі дерева і глу-
