своєї прибраної доньки. Ангелика надягнула білу фулярдову сукню, без всякої прикраси; не мала ані ковток ані бранзолєток; руки і шия аж по груди були зовсім відкриті а її мягоньке як оксамит тіло виглядало з під легкої матерії як коли-б розцвитаючий пупінок з під окружаючих його верхніх листочків. На борзі заложений гребінь придержував трохи її ясне як світло сонця волосся. В своїй отвертій простоті виглядала вона так пишна і гарна, як яка царівна.
— Вже дзвонять, — відозвалась вона. — Преосвящений вийшов з свого палацу.
Великий дзвін раз-у-раз гудів а його голос нісся далеко по синім воздусі.
Губерти станули в отвертім вікні на долині; жінки поспирались на вікно а Губерт стояв за ними. То було їх звичайне місце, звідки могли вони найскорше і найліпше видіти, коли виходила процесія з церкви і добачити кождого, хто ніс свічку.
— А де-ж мій кошик? — спитала Ангелика.
Губерт подав її його; вона взяла його обіруч і притиснула до грудей.
— Ах, той дзвін, — шепнула вона, — аж спати хочеться від него.
Дзвін гудів так сильно, що аж цілий дім трясся від него. А на вулицях в сій части міста, куди лиш заходив його голос, стало тихо і всі вже чекали, коли надійде процесія; слабий вечірний легіт порушав лиш незначно повивішуваними матеріями. Сильний запах рож розносився чим раз більше.
Минуло пів години. Нараз розскочились входові двері в порталю святої Агнії і показалася темна середина церкви, серед котрої як звізди світилися свічки без ліку. Перший вийшов на вулицю хрестоносець; був то субдіякон в туніці а по обох його боках ішли два помічники з кадильницями. За ними ішов майстер церемоній, старенький ігумен Корнил; він споглянув насамперед на гарно прибрані вулиці а відтак станув в присінку, щоби перепустити попри себе процесію; він хотів побачити, чи всі ідуть в порядку. Передом поступали брацтва церковні, богомольні товариства і шкільна молодь. За ними тупцяли самі маленькі діти, маленькі дівчатка біло поубирані, що виглядали як дружки та молодички, і гладко вичесані хлопці в святочних одежах,
