що виглядали знов як які князі; діти аж розпливалися в радости і вже тепер розглядалися між людьми за своїми родичами.
Один хлопчина, котрому було може десять літ, перебраний за святого Івана Хрестителя, ішов сам один серединою; він перевісив через свої вузонькі плечі овечу кожу. Чотири дівчатка з червоними лентами через плечі несли піднос з мушліну, на котрім був сніпок збіжжа. Відтак ішли старші дівчата з хоругвою Пречистої Діви, за ними чорно убрані жінки також з хоругвою кармазинової барви, на котрій був вишитий святий Йосиф; за ними несли ще богато, богато хоругов шовкових і оксамітних на позолочуваних жердках. Також було і богато мужеських брацтв, а кожде з хоругвою иншої краски.
Найбільшу увагу звертало на себе знамя сірих покутників в чорних капуцах; був то величезний хрест, на котрім висіло колесо, а на нім знов всі знаряди муки Христової. Ангелиці аж серце радувалося, коли побачила дітей.
— Ах, які-ж миленькі! Подивіться!
Одно хлопятко, що ледви від землі підросло, і мало ледви що три роки, перебирало так забавно ніжками, що Ангелика аж вложила руку до кошика і коли хлопчина переходив коло неї, вона обсипала його листям з рож. Хлопець пійшов дальше з листям на плечах і на волоссю. Люде усміхалися, куди він лиш переходив, а з кождого вікна сипались на него рожі. Серед глухого шуму на вулиці було лиш чути, як трохи голоснійше ступали путники а зі всіх сторін сипались цвіти на дорогу. Незадовго ціла дорога покрилася самими цвітами.
Ледви що ігумен Корнил пересвідчився, що все в порядку, як і зараз видобувся аж на сам перед походу. Переходячи попри Губертів повитав їх веселою усмішкою на лиці. Він занепокоївся тим, що похід на переді спинився і стояв вже дві мінути.
— А чому-ж вони не йдуть дальше? — спитала Ангелика, котра вже стала неспокійна, немов би дожидала, що звідтам з долини надійде її щастя.
— А чого-ж мають спішитися? — відповіла Губертина спокійно.
— То-ж то глота! А може там напереді ставлять ще престол, — відозвався Губерт.
