завмирали від блеску великої золотої монстранції. А кадильниці заєдно то піднималися в гору, то спускалися і дзвонили своїми срібними ланцушками та легким і благовонним димом наповняли воздух.
Ангелиці мало аж серце не вискочило. За бальдахином побачила вона якраз, що несуть мітру з святою Агнією, котру уносять ангели до неба — то її робота, в котрій вона нитка за ниткою вишивала свою любов; її ніс поважно один священик, а його руки були прикриті шалем, мов би він ніс яку річ святу. А там між світськими людьми серед товпи урядників, офіцерів, громадської старшини спізнала вона в першім ряді Фелисіяна в чорнім одінню. Рослий, білявий, з кучерявим волоссям, з рівним, трошки грубим носом, ступав поволи наперед, а його чорні очі світилися якось так мило, що аж надавали йому вид якогось незвичайного чоловіка. Вона такого сподівалася і длятого ані крихти її то не зачудувало, що він перекинувся в якогось князя. Коли він несміливо споглянув на неї, мов би хотів її перепросити за то, що не сказав її правди, вона відповіла йому лиш веселим усміхом.
— Стійте-ж! — відозвалася тихцем Губертина, — а то-ж чи не той то наш панич?
І вона пізнала Фелисіяна та стала дуже неспокійна, коли оглянулася і побачила, що її донечка стоїть як не своя.
— Хіба-ж би він не сказав нам правди?… Знаєш, чому?… Чи знаєш, хто той панич?
Ба, Ангелика може і не знала. Якийсь внутрішний голос вже її на то відповів, але вона боялася і не хотіла дальше розпитувати. Колись, коли на то пора прийде, вона про все довідається. В своїй пристрасти і гордости міркувала вона, що до того вже час недалекий.
— Що такого сталося? — спитав Губерт нахилившись до жінок.
Нераз, коли його було треба, то десь завсігди його не було, а тепер зараз і він вмішався. Коли Губертина показала йому молодого чоловіка, він таки ніяк не міг собі його пригадати.
— Той? Де-ж там, то не може бути!
Що-ж було діяти, Губертина удавала, що ніби то вона помилилась. То ще було найрозумнійше, а тимчасом хотіла вона про него дещо близше розвідати. Процесія була
