деревину. Опісля звернула на право а тут не було вже її що більше робити, як лиш подати руку тому, що, як вона то добре знала, чекав тут на ню під вербою.
Не відізвавшись ані словом держала вона через хвильку руки Фелисіяна в своїх долонях. Вони не могли себе видіти, бо густа мрака засунула була ціле небо а вузенький серпок місяця ще був не зійшов. Вони розмовляли отже на потемки і виливали одно перед другим всю свою радість.
— Мій ти соколику дорогенький, як же я тебе люблю, як же я тобі вдячна!
Вона сміялася весело, бо вже прецінь дізналася, хто він; дякувала йому, що він такий молоденький, такий гарний і богатий, богатійший ще, як вона того сподівалася. Як же вона радувалася, яка-ж була весела, як не могла надивуватися та як аж не знала, як йому дякувати за то, що все так сталося, як вона видумала собі в своїй головці.
„Князю мій прекрасний, мій учителю, я вже ваша, на віки ваша! Чим же я проти вас?… Але я горда з того, що я ваша, мені буде того, що ви мене любите і що я ваша краля… Як же добре віщувало моє серденько, коли я на вас чекала, але як же воно ще більше врадувалось, дізнавшись, що ви такого високого роду… Мій соколику дорогенький, як же я вам дякую, як же я вас люблю!”
Він обняв її гнучкий стан легенько рукою і повів її за собою.
— Ходіть зі мною, — сказав він.
Вони ішли високими бурянами через Маріїнське поле і вийшли аж на конець поля. По дорозі оповідав він її, що він що вечера виходив на поле фірткою в старім паркані, що довкола єпископської палати. На небі піднимався поволи місяць, але з поза густої мраки ледви що було його видно. Ціле беззвізде небо покрила як би яка хмара легенького пороху, від котрої ставало якось вогко, хоч ніч так була весела. Вони ішли поволи здовж Шевроти, що плила відтак парком, лиш тут не була вже так рвуча, як там, де котилась попід верби по камінню. Понад річку понахилялися дерева, що купалися в яснім світлі місяця, а вона крутилась між ними, як той дрімаючий елевзинський ручай.
— Коби ви знали, яка я щаслива, яка горда з того, що ви мене так ведете, — відозвалася Ангелика весело.
Фелисіян аж не знав, що собі робити з тої радости і
