ла йому, що то було би нечесно і несовісно зводити бідну, щиру і невинну дівчину, бо він прецінь з нею не побереться, а то його зовсім переконало. Він також прирік, що волить хоч би з туги загибати, а не буде нечесним і на Ангелику вже більше і не подивиться. Того самого ще вечера звірився він перед батьком.
— Отже видиш, дитинко, — говорила Губертина дальше, — коли в тебе вже така сила, то я все тобі розкажу… Коби ти знала, моя голубко, як мені тебе жаль і як я тобі дивуюся від того часу, від коли ти стала така чемна, від коли мовчиш, а все ніби весела, хоч тобі мало серце не розскочиться… Але тобі треба буде здобутися ще на більшу відвагу і силу… Я нині з полудня стрітилась з отцем Корнилом. Нема ніякої надії! Преосвящений не хоче!
Губертина думала, що Ангелика заллється рясними сльозами, але як же вона здивувалася, коли Ангелика лиш зблідла а відтак сіла спокійно. З старого дубового стола вже були спрятали а лямпа освічувала старосвітську кімнату, в котрій було лиш чути, як в кітлику вода варилася.
— Нічо ще, мамо, не пропало… Розказуйте-ж бо; та-ж мені годиться про все знати, бо то прецінь мене обходить.
І вона слухала уважно того, що розказувала її Губертина про те, що чула від отця Корнила, хоч дечого і не доказувала, бо от думала собі, як то звичайно в життю буває, що невинній дівчині не треба всего казати.
Від коли Преосвящений взяв сина до себе, то не мав вже спокою. Від того дня, коли йому смерть забрала жінку, він ані на очи не хотів сина і двайцять літ жив самотою, а ані разу не хотів його видіти. Тепер же син станув в розцвіті і повній силі молодости як вірний образ тої, за котрою він тужив. Він був тепер в тім віці, що його мати тоді, так само білявий, так само милий і гарний. Що Преосвящений так довго держав сина здалека від себе, що не хотів мати при собі дитини, котрої життя смерть матері принесло, то було на його погляд лиш розумно: аж тепер він то побачив і жаль йому було, що не зробив так, як хотів. Його вік і ті двайцять літ, що служив Богові, не затерли в нім слідів чоловіка, хоч сам Господь в него вступив. Його син, то була жива, викапана його покійна жінка, котру він так любив; досить було, щоби перед ним усміхнулись його сині очі, а вже йому аж краялось серце, бо йому здавалося, що то по-
