Сторінка:Еміль Золя. Мрія (1932).djvu/137

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

кійниця встала з гробу і живцем стоїть перед ним. Він бився в груди, заливався сльозами і тяжко сам себе мучив та все говорив, що того не повинні приймати на священика, що вже раз пізнав, що то жінка, і кровю з нею звязався.

Добродушний отець Корнил розповідав то Губертині лиш в тайні і йому аж руки дрожали, коли то оповідав. Ходила якась глуха чутка, люде оповідали собі нишком, що Преосвящений замикається в кімнаті, коли вечір надходить; що він тоді плаче і нарікає, а потім так страшно сам себе мучить, що аж всіх ляк бере. Владика думав, що він зможе забути на свою давну пристрасть, що сам себе поборе. Так що-ж, коли та пристрасть відзивалася в нім знову силою бурі — а треба знати, що з него був колись страшний чоловік, авантурник, словом потомок казочних мореплавців. Що вечера одягався він в покутну одіж, падав на коліна і молився, щоби лиш щез йому з перед очей образ його невіджалуваної жінки; розважав себе тим, що з її тіла вже десь лиш сам порох. Нічо не помагало, вона все ставала як жива йому перед очима, гарна як та цвітка, котру він вже старшим чоловіком в шаленій любові зірвав. І мука розпочиналася на ново, ще страшнійша, як в день по її смерти. Він оплакував її ї нарікав на Бога, що йому її забрав. Аж коли починало свитати, ставав він спокійнійший. Тоді сам себе ненавидів і цілий світ ставав йому мерзкий. Ох як же радо був би він хотів убити в собі ту погану пристрасть, щоби в покорі і спокою не любити нікого більше крім Бога!

Коли опісля Преосвящений вийшов бувало з своєї кімнати, то все мав знову свою давну строгу поставу і все виглядав спокійно та гордо; на його лиці ледви було слідно, що він трохи блідий. Того дня, коли Фелисіян висповідався перед ним зі всего, слухав він уважно кожде його слово, зумів так запанувати над собою, що ані брів не зморщив. Він споглядав на него і мало аж серце в нім не перевернулося, коли бачив в нім себе самого, так молодого і гарного та так пристрасно залюбленого. Тепер вже не була то лиш його примха, але рішуча воля, немилосерний обовязок охоронити сина від того лиха, через котре він сам так страшно страдав.

Він хотів в сина убити ту пристрасть так, як і сам в собі старався її убити. Та романтична історія налякала його